19 років тому у Сєвєродонецьку на Луганщині відбувся сепаратистський сходняк
19 років тому у Сєвєродонецьку на Луганщині відбувся Сепаратистський з’їзд, який став прообразом подій 2014-го року.
Привид сепаратизму, який спорадично з’являвся нам у Криму в 1990-х, після Помаранчевої революції раптом загримів ланцюгами на Сході, відтак в Україні вперше всерйоз заговорили про можливий розкол і навіть війну. Поразка на виборах 2004 року ставленика колишньої радянської номенклатури та кримінальних кланів промислових регіонів Південного Сходу спровокувала паніку серед регіональних еліт. Тоді ніхто ще не підозрював, що Віктор Ющенко ввійде в історію України як сильний думками та ідеями, але безпорадний в рішучих діях президент. Обіцянкам «посадити бандитів у тюрми» вірили, тож і намагалися врятувати свої шкури будь-якою ціною, хоч би й розвалюючи державу.
Зараз, коли ми дивимося на події тих днів із висоти певного досвіду, зокрема й нинішньої війни, Сєверодонецький з’їзд здається лише малозначущим куцим епізодом у житті України: зібралися невдахи, погрозили Києву, поляпали язиками й роз’їхалися по домівках. Але спочатку збіговисько в Сєверодонецьку мало дуже переконливий вигляд. Сепаратизм 2004-го починався могутніше, ніж сепаратизм 2014-го, який існував тільки за рахунок російської пропаганди.
Якщо війна на Донбасі розвинулася з маргінальних вуличних мітингів, у яких брало участь лише декілька тисяч осіб, то з’їзд 2004-го починався як солідний та грізний захід. До сірого, нудного промислового Сєверодонецька 28 листопада з’їхалися офіційні делегації не лише з усіх областей, які проголосували за Віктора Януковича (путін зараз називає їх «новоросією»), а й представники «помаранчевих» регіонів: Чернігівської, Сумської, Полтавської і навіть Житомирської областей. До Сєвєродонецька також прибув мер Москви Юрій Лужков.
І були це не напівбожевільні «діди морози», а визнані політичні великоваговики того часу: голови ОДА та обласних рад, депутати, бізнесмени. Борис Колесніков, Євген Кушнарьов, Анатолій Близнюк. Звісно ж, з’явився там і Янукович, від котрого як від верховного вождя чекали закликів до повстання.
Оратори з’їзду вигукували радикальні речі. Не менш антидержавні, ніж пропагандистські заклики, що спровокували війну 2014 року. Борис Колесніков просто із трибуни закликав до розколу України та створення окремої держави зі столицею в Харкові. «Ми зобов’язані захищати інтереси своїх виборців. І якщо нам не дадуть змоги захистити свій вибір, ми готові йти на крайні кроки. В цьому випадку ми пропонуємо: висловити недовіру всім вищим органам державної влади, які порушили закон. Створити нову південно-східну українську державу у формі федеративної республіки. Столицею нової держави стане Харків, таким чином буде відновлена перша столиця незалежної Української Республіки», – заявив він.
Не менш гострою була мова Євгена Кушнарьова: «Протягом тижня ми бачили, як відбувався добре організований і добре профінансований державний переворот. Винні не люди, а та страшна рука, яка вивела їх на вулиці й надалі маніпулює натовпом. Їхні плани застали нас зненацька, але ми втрималися. Половина України вибрала Януковича президентом і підтримує нас. Ні на яких умовах ми не визнаємо самозванця. Ми пропустили удар, але встали і вже піднялися на весь зріст. Разом ми непереможні. А гарячим головам під помаранчевими знаменами хочу нагадати шкільний курс географії. Від Харкова до Києва – 480 км. А до кордону з росією – 40 км. Ми ніколи не дозволимо Галичині вчити нас, як жити», – казав обласний голова Харківщини.
До того як прозвучали ці антидержавні заклики, 26 листопада 2004-го відбулася ще одна знакова подія, що стала фактично прообразом створення «ЛНР». Сесія Луганської обласної ради більшістю голосів ухвалила рішення про створення Автономної Південно-Східної Української Республіки і звернулася по підтримку до Владіміра Путіна. Як і 2014 року, локомотивом сепаратизму став аж ніяк не весь Південний Схід, а тільки три найсхідніші українські області: Харківська, Луганська й Донецька. Саме їхні представники виявилися хедлайнерами cєверодонецького з’їзду.
За підсумками заходу представники двох областей Донбасу ухвалили рішення про проведення в першій половині грудня 2004 року референдуму щодо набуття статусу самостійних республік у складі «української федерації». Крім того, Луганська та Донецька облради вслід за Харківською заявили про перепідпорядкування собі міліції та інших держструктур і про припинення перерахувань грошей до держбюджету.
Неважко зрозуміти, якими наслідками могла б обернутися для України сєверодонецька авантюра. Власне, їх ми наочно спостерігаємо тепер, а 17 років тому вони могли бути ще масштабніші. Однак тоді в Януковича та його оточення не вистачило сміливості йти до кінця. Вони блефували. Путч провалився, до пуття не почавшись.
Щоправда, в цій історії команда переможців виявилася ще безпораднішою за переможених. І замість того щоб абсолютно законним чином притягнути учасників сєверодонецького з’їзду до відповідальності за цілком реальні антиконституційні дії, президент Ющенко трохи їх покартав, а потім дозволив їм, як і колись, займатися політикою. Нікого з ідейних натхненників сепаратизму не було покарано за заклики до розвалу України.
Єдиним учасником тієї зустрічі, якому трохи довелося посидіти в тюрмі, виявився Борис Колесніков – автор найжорсткішої промови, що задала тон усьому заходу. Щоправда, заарештований він був не за сепаратизм, а у справі про вимагання акцій донецького ТЦ «Білий лебідь», яка швидко розвалилася. Заклики до розколу України зійшли Борису Вікторовичу з рук. Цікаво, що вуличні акції на підтримку в’язня за його ж таки гроші тоді організовував майбутній «міністр ДНР» Олександр Хряков. (https://telegra.ph/file/2300df48192066152f4bb.jpg)
Чим обернулася така м’якість українського уряду до ворогів України, ми вже знаємо. Результат цієї самої лояльності невблаганним лічильником щодня цокає в новинах загиблими на фронті російсько-української війни.
Джерело: https://t.me/c/1475496872/7181